Вірші про війну, "Ліс"
(З поеми «Відплата»)Згадаю я ліс Білорусі,
Ввійду в його храм
І низько лісам поклонюся,
Хвалу їм віддам.
З дитинства зайшли мені в пам'ять
їх шум, голоси.
Крізь давності хугу співають
До мене ліси.
Ні далеч, ні час не закриють
Коханих гаїв.
Живуть вони в серці і мріють,
Як друзі мої.
Стоять дерева аж під зорі,
Стуливши верхи.
Я бачу мережки, узори,
Що ткали мохи.
Стежок лісових повороти
На трави, на цвіт,
Жучків з мурашами турботи
У затінку віт.
Як гляне ж весна крізь світанок
На землю ясну,
І стиха розсуне серпанок
Зимового сну.
Тоді розворушені крони
Дух будять лісів.
І плинуть-бринять передзвони
Між сосен, дубів.
І сніг сколихнеться зернистий,
Струмком промовля.
Брусниці листок урочисто
Підносить земля.
Розкриються нетрі соснові,
Дух смол струменять,
Весни таємничі розмови
Довкола бринять.
Здається, на дереві в вітах
Сидять гуслярі,
І пісня, і дума привітом
Спливає вгори.
А лісу хороми чудові
Відчинено всім, —
Тут люди і трави в обнові
Знаходять свій дім.
Не раз у юнацькії роки
І в дні сталих літ
У ліс я заходив широкий,
Ніс пущам привіт.
І часто думки сумовиті
І настрій гіркий
Розвіював шелест у вітті,
В красі лісовій.
То як же б той ліс не згадали
На рідній землі,
Де люди від злої навали
Притулок знайшли.
Якуб Колас, 1943 рік
Вірші про війну, "Батькові Минаю"
Уклін щиросердий, Минаю,
Наш батьку, прийми.
Тобі, наче рідному краю,
Вклоняємось ми.
Ти мудрий і скромний, Минаю,
Стійкий, наче дуб,
Той дуб-богатир, що здіймає
Над Німаном чуб.
В час бурі той дуб не схитнувся,
Безстрашний, як ти.
Що значить твій гнів білоруса,—
Вже знають кати.
Не жити німоті, не жити,—
Минай у бою.
Відчули німецькі бандити
Вже помсту твою.
Дітей твоїх рідних, невинних
Згубив німець-кат.
Вітри позмітали осінні
І попіл від хат.
Лишився один ти, небоже,
Без діток, сестри.
Ти месників сили помножив,—
Ой, грізні бори.
Я відаю: тяжко, мій брате,
На старості літ
Такі пережить тобі втрати...
Та знає хай світ,
Що горе тебе не зломило.
«Не жить ворогам,—
Сказав ти, герою.— Всі сили
За друзів віддам!»
Ти сили свої й своє серце
Народу віддав.
Смерть, смерть німчаям-кровожерцям,
Згинь, Гітлер-удав!
Дозволь тобі щиро сказати:
Живи, наш Минай!
Назавжди ми знищимо ката
І визволим край!
Якуб Колас, 1942 рік
Вірші про війну, "Про героїзм"
У піснях,ти, джигіте, ніс.
А скажи-но: в години грізні
Ти який проявив героїзм?
Чи відстоював ти країну,
Коли горя несла тягар?
Чи на себе у ту годину
Ти прийняв ворожий удар?
Боротьба вимага одваги;
Гідним будь великих надій
І свободи високі стяги
У бою відстоять зумій!
Не врятують благання й муки,
Коли ката спинить не зумів,
Та скувати не можна руки,
Що уміють разить ворогів!
Де ж та честь, як у рабській згоді
Ти марнуєш життя своє?
Вся краса життя — у свободі,
В героїзмі безсмертя є!
Не забуде крові Отчизна,
Що пролита за неї в боях.
Кров у зрадника — це трутизна.
Кров героя — горить в серцяхі
Він і вмерши — не бранець смерті,
Він народу гідний свого.
Він і вмерши — живе в безсмерті,
Тож наслідуй і ти його!
Муса Джаліль, Грудень, 1943 рік
Вірші про війну, "Молода мати"
І небо в грізних відблисках пашить.
Біля порога хати, у диму
Нерушне тіло матері лежить.
Шість місяців дитині... Плачучи,
Воно шукає материнську грудь.
Припавши, ссе. І оченята тре.
И струмочки сліз по личеньку течуть.
Тікає кат на захід, у пургу.
Його жене нещадно знов і знов —
Вогонь, і натиск, і гарматний грім,
Й дитячі сльози, й материнська кров!
Сарвар виходить з льоху. Чує враз
Дитячий плач між спопелілих куп.
Вона стоїть, німіє... Поблизу ж
Її сусідки обгорілий труп.
Вона дитя за руки узяла,
І, сльози втерла, і внесла у дім,
І напоїла теплим молоком,—
Всім серцем приголубила своїм.
Прокинулося матері чуття
І сонцем просіяло із очей.
Дитя сказало: «Мамо!» — сміючись,
І притулилось до її грудей.
Сарвар ще юна — їй сімнадцять літ.
Дивує це чуття її саму,
Але вона, голублячи дитя,
Як матінка, всміхається йому.
Побачите — ще красунем яким
Малу дитину виростить вона!
Почуєте — як ніжно пролуна
Спів колисковий вечором з вікна.
Який той спів! Він серце окриля...
Спасибі ж, Батьківщино, від бійця.
Що ти дівчатам нашим дорогим
Дала такі чуття, такі серця!
Муса Джаліль, Жовтень, 1943 рік
Вірші про війну, "Остання пісня"
Світла і сонцелиця.
Тільки з замком важким
Темна моя в'язниця.
Вільно літає птах,
В небі високім тане.
Я ж на підлозі лежу,
Душать мене кайдани.
Квітка в росі тремтить,
В радості розцвітає.
Я ж у тюрмі зів'яв:
Дихання вже не стачає.
Як я люблю життя,
Ці золоті світання!
Тільки вмираю ж я.
Це пісня моя —
Остання!..
Муса Джаліль, Серпень, 1943 рік
Вірші про війну, "Воля"
Серце з горя — в лютім огні.
Ввечір ляжу, уранці встаю —
Все чогось не стачае мені.
Я здоровий. Є пильність в очах.
Руки є... Тільки все це дарма:
Усього, вам скажу, вистача,
Тільки волі у мене нема.
Що хотів би — не можу робить,
Отже, рук я не маю І ніг.
Як же можу без волі я жить —
Таж невільно зійти за поріг?
Втратив рідних у вільнім краю,-
Сиротою не був тоді я.
Тут же втратив Вітчизну свою,-
Це вже більше, ніж мати моя!
Де ж та воля? Де світлі літа?
Без Вітчизни — я тут сирота.
Коли б тато і мама були,
То уздріти б мене не змогли.
Був би теж я тоді сирота,
Як бездомна собака ота...
Золотая ж ти воле моя!
Перелітная пташко моя!
Чом, як чув вилітання твоє,
Не спинилося серце моє?
Коли я на свободі ходив,
Чи як слід тебе, воле, цінив?
Ні, лиш тут, де закривсь мені світ
Щастя волі відчув я як слід!
Хай порадує душу судьба,
Хай я скину закови раба,—
Все життя, мій народе, тобі
Я за волю віддам в боротьбі,
Муса Джаліль, Липень, 1942 рік
Вірші про війну, "Прости вітчизно!"
З іменням твоїм я пішов на війну.
Прости, що не вмер я славною смертю
На полі бою... Прости, як вину.
Я й порошинки твоєї не зрадив,
Інакше — нікчемно б я жити став.
Волхов є свідком: я не злякався,
Клятви священної не сплямував.
Я не злякавсь, коли кулі й снаряди
Падали, наче смертельні дощі.
В час, коли трупами поле вкривалось,
Не розгубився, не втік у кущі.
В час, як попереду, справа і зліва
Шлях відрізали, змикалось кільце,
Груди мої обливалися кров'ю,
Та я до кінця був твоїм бійцем.
Я бачив, як смерть все ходила за мною,
І я говорив їй: — Коси ж до пуття!
Підходь, одного я від тебе хочу —
Щоб не скінчити в рабстві життя.
Чи ж не писав я, дружино, до тебе:
«Ти не турбуйся і вір мені:
Крапля крові остання проллється,—
Та я не сплямую присяги, ні!»
А чи ж не я давав слово у віршах,
Ще як рушав на криваву війну:
«Смерті — з ненавистю посміхнуся
Навіть тоді, як востаннє дихну».
Знай, що любов твоя, подруго мила,
Муки полегшить в смертельній млі,
І про любов до Вітчизни й до тебе
Кров'ю, повір, напишу на землі.
А ще я казав, що спокійним буду,
Коли за Вітчизну згорю дотла...
Вір же, Вітчизно: ця моя клятва
Живою водою для серця була.
Та доля лиха насміялася з мене,
Краще б мене пронизав багнеті
Що мені діять? В останню хвилину
Зрадив мені мій пістолет...
Себе скорпіон жалом убиває,
Пада на скелю беркут грудьми.
Хіба ж я не був таким беркутом, друзі,
Беркутом, що ненавидить пітьми?
Повір же, Вітчизно, що був таким я.
Коли остання хвилина прийшла,—
Зі скелі готовий був кинутись сміло,
Піднявши у небо два гордих крила!..
Що діяти? Раптом одмовивсь від слова
Мій пістолет... Мов на зло, занімів...
І ворог скував мені немічні руки
І курявим шляхом на захід повів.
З полону жадібно на схід дивлюся,
Мені що не день, то все гірш і гірш.
Та з серця беркута молодого
Полум'ям помсти дихає вірш!
І знову зоря над колючим дротом,
Мов стяг моїх друзів, що кличе жить!
Душа полонена горить не від рани,—
Кривавою ненавистю горить!
Тільки одна в мене є надія —
На непроглядну серпневу ніч.
Гнів до фашизму, любов до Вітчизни
Вийдуть з полону — волі навстріч!
Тільки одна є надія: з вами
Разом іти у вогні і диму.
Просить нескорене, зранене серце:
Дайте у битві місце йому!
Муса Джаліль, Липень, 1942 рік
А где-то там была война...
Там, где-то там была война –
За сотней рек, за тыщей речек.
А здесь – невидный человечек –
Веснушки и волос копна.
А где-то там была война,
И дяди падали на бруствер.
А в доме – комнатка тесна,
И на столе, увы, не густо.
Там, где-то там была война,
Шли «Мессеры» со страшным грузом,
Ломала кости с диким хрустом
Взрывная жаркая волна.
Летали звонкие шмели
Туда-сюда с противным свистом…
А здесь – «метр с кепкой от земли»
Строчил из палки по фашистам.
А здесь – такая тишина!
И здесь, горбушке лишней рада,
Встречалась мать печальным взглядом
С голодным взглядом пацана.
Ходил мальчонка с бабкой в сквер
За лебедою и крапивой.
Лохматый, страшный старовер
Возил им Томь на кляче сивой.
Плескалась томская вода
В огромной водовозной бочке,
И водовоза борода
Смешно тряслась на каждой кочке.
А здесь – такая тишина…
Трещат дрова в казённой печке,
И робкий свет неяркой свечки
Едва доходит до окна.
В стекле морозном – луч звезды,
Плывут в глазах солёных строчки,
Томятся щи из лебеды,
И мама штопает чулочки.
Взгляд застилает пелена –
Тут, рядом, по кому-то тризна…
Но ждали, ждали, ждали письма
Оттуда, где была война.
Там умолкали соловьи,
Там пот и кровь, и спирт из фляжки…
И буквы первые свои
Малыш карябал на бумажке.
Ему б лишь знать про Горбунка,
Про буржуинов и горниста,
Но вот – выводит «Бей фашистов!»
Его несмелая рука.
Война слонялась по лесам,
Дожди сменялись на метели,
И треугольнички летели
По уходящим адресам.
И вот война уже идёт
Всё дальше, всё смелей на Запад,
И долгожданной встречи с папой
Малыш уже в столице ждёт.
…Вдали осталась та беда,
Но доброй памятью красивы
Не только пышная крапива,
Но и тихоня-лебеда.
Комментариев нет:
Отправить комментарий